Степан Бліндер: Історики і методи: підсумки конференції «Досліджуючи минуле: методологічне оновлення історіографії в Україні»

На кафедрі історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» уже склалася традиція щоп’ять років проводити конференцію, приурочену до чергової річниці Академії. Позаяк рівень її організації завжди дуже високий, вона об’єднує навколо себе фахівців з історії ранньомодерної культури з усіх куточків світу. Одна із чергових конференцій була присвячена 400-літтю Києво-Могилянської академії і відбулася 12-14 жовтня 2015 р. Мета цієї конференції, як підкреслює Максим Яременко, полягала у «[...] вивченні багатющої спадщини Академії та загалом широко витлумаченої української культури» . Сфера зацікавлень учасників була дуже різноманітна: від соціальної та культурної історії до історії ідей.  

Конференція «Досліджуючи минуле: методологічне оновлення історіографії в Україні», яку організувало Студентське наукове товариство гуманітаріїв «Potluck» спільно з викладачами кафедри історії НаУКМА 20-21 квітня 2017 р., стала першим науковим заходом, проведеним не для досвідчених науковців, а для тих, хто лише пробує себе у ролі дослідників: студентів, маґістрантів та аспірантів. Попри контингент учасників, конференція ставила перед собою цілком «дорослу» мету – обговорити та подискутувати над способами і методами дослідження минулого. Принагідно підкреслю амбітність цього задуму, адже в Україні історичні конференції з методології майже не проводяться. Єдиним винятком є хіба що організований у Харківському національному університеті ім. В. Каразіна в грудні 2016 р. науковий семінар «Баланс трансформації: українська історіографія через 25 років після розпаду СРСР», в якому взяли участь солідні історики з Києва, Харкова, Львова, Полтави та Острога . Часто методології дослідження ранньомодерної історії торкаються учасники семінару Товариства дослідників Центрально-Східної Європи, який щовівторка уже понад 20 років діє на кафедрі історії НаУКМА під керівництвом Наталі Миколаївни Яковенко. 

В українській науці так склалося, що ознакою «престижності» історичних конференцій переважно є якнайбільша кількість учасників, тяглість традиції її проведення та специфічна дописка в назві – «міжнародна». При цьому останніми двома означеннями (себто «тяглістю» та «міжнародністю») всіляко маніпулюють, аби здобути якомога більшу кількість учасників, яку в анонсах наступного року обов’язково обмовляють реченням, як от: «Конференція щороку привертає N кількість учасників». Попри чималу кількість доповідачів із закордонних академічних установ, у конференції «Досліджуючи минуле…» взяли участь переважно українські студенти та аспіранти з Києва, Харкова, Полтави, Вінниці (Донецький національний університет), Львова та Черкас. Відбір відбувався на жорсткій конкурсній основі, яка базувалася на аналізі попередньо надісланих учасниками тез.

Секції конференції формувалися не за хронологією (як це зазвичай водиться), а за типологією методологічних фокусів доповідей. Завдяки цьому дослідники XVI-XVII ст. могли поглянути на те, у який спосіб їхні колеги, що займають схожими проблемами XIX-XX ст., ставлять дослідницькі питання до своїх джерел і які методи при цьому використовують. Конференція працювала в 11 секціях: імагологія, історія історичної науки, історія депортацій, історична біографістика, соціальна історія, мікроісторія, жіноча історія, міська історія, історія пам’яті, нові історіографічні напрямки та історія меншин. Структура конференції була побудована так, щоб у ній одночасно працювали дві секції. Таким чином, учасники мали змогу відвідати інші цікаві для них панелі.

Головною особливістю конференції був її акцент на міждисциплінарності. Доповідачі, говорячи про підходи до вивчення джерел різного характеру, повсякчас наголошували, що «тотальний» аналіз документів неможливий без залучення методології із суміжних дисциплін: соціології, лінгвістики, філософії, та антропології. Водночас вони демонстрували, як це можна застосовувати на конкретному матеріалі. Це провокувало жваве обговорення та конструктивну дискусію, яку підтримували фахівці, даючи слушні поради молодим ученим.  

Також слід відзначити чітку постановку проблеми, в рамках якої робилися доповіді: не лише «[...] обговорити [на основі власних досліджень – С. Б.] сучасні віяння у історіописанні, але й подискутувати про їхні переваги та недоліки» . Учасники зосереджувалися на методологічних підходах до історіописання, показуючи, як вони їх застосовують при аналізі власного джерельного матеріалу. Вони звертали увагу і на специфіку часу, в якому створювалися їхні джерела, і на підбір «оптики», яку в різних випадках слід застосовувати. При цьому доповіді супроводжувалися візуальними матеріалами, що унаочнювали методологічний каркас досліджень.

 В Україні на прикладі студентських конференцій майже завжди ігнорується головне завдання будь-якої конференції – створити майданчик для дискусії навколо певної проблеми . Цьому сприяє й характер організації секцій, що включає (у різних варіаціях) «модератора» (зазвичай особу із вченим ступенем) і «секретаря» (часто учасника самої секції). Обоє при цьому майже не цікавляться тим, про що говорять доповідачі і як відбувається дискусія: куди важливіше переглядати свіжі новини у стрічці Facebook-а чи коментар/«лайк» під фотографією колеги/колежанки. З іншого боку, їхня пасивність часто диктується уявленням про важливість доповіді, а не дискусії. Учасник, який намагається ставити питання чи коментувати доповіді інших, сприймається як «біла ворона». Більше того, будь-яка спроба вступити в дискусію, та ще й із «молодшим» науковим ступенем (наприклад, маґістранта до кандидата наук), нерідко сприймається як особиста образа, скерована на підваження авторитету досвідченого дослідника. Конференція «Досліджуючи минуле…» у фокус поставила не доповідь, а дискусію навколо неї. Саме тому оргкомітет обрав інший характер організації роботи секцій: залишили «модератора» (особу, яка стежила за часом виголошення доповідей та направляла хід дискусії), але додали «дискутанта» – авторитетного науковця, фахівця із теми, заданої секцією, який мав за завданням критично аналізувати кожну доповідь. Лише після зауважень дискутанта та відповідей на них учасників відкривалася загальна дискусія, під час якої кожен охочий міг прокоментувати виступи та поставити питання.

 Конференція тривала два дні, і це дало можливість організувати публічний лекторій з методології роботи з історичними джерелами. Він мав продемонструвати, як складно працювати з документами. Вадим Арістов на прикладі «Повісті временних літ» показав, що джерело майже завжди є багаторівневим, тому саме від майстерності історика та його методологічної підготовки залежить, наскільки уміло він може підважувати й аналізувати різні рівні документа.

Фінальним акордом в роботі конференції стала публічна дискусія «Проблеми історичної освіти в Україні». Під час її організації дуже принципово стояло питання «регіонального представництва» – аби учасники дискусії репрезентували різні куточки Україні, викладали в різних академічних установах та мали різний професійний досвід. У дискусії взяли участь історики з університетів Києва, Львова, Харкова та Полтави. Дискутанти майже одноголосно зійшлися на тому, що українська історична освіта перебуває у «стагнації», проте вбачали різні шляхи її подолання – від реформи «згори» до реформи «знизу». Учасники погодилися, що попри діяльність в Україні «аванґардних» університетів, які переосмислили завдання та інституційну організацію історичної освіти, істотні зміни у викладанні історії з’являться нескоро.

Scroll to top