Український гуманітарний огляд

Випуск 1 (1999)      Випуск 7 (2002)      Випуск 13 (2008)

Випуск 2 (1999)      Випуск 8 (2002)      Випуск 14 (2009)

Випуск 3 (2000)      Випуск 9 (2003)      Випуск 15 (2010)

Випуск 4 (2000)      Випуск 10 (2004)    Випуск 16–17 (2012)

Випуск 5 (2001)      Випуск 11 (2005)    Випуск 18 (2013)

Випуск 6 (2001)      Випуск 12 (2006)


© Товариство дослідників Центрально-Східної Європи © Автори статей

Редакційна колегія:

Наталя Яковенко (головний редактор)
Владислав Верстюк
Оля Гнатюк
Леся Довга (відповідальний секретар)
Михайло Мінаков
Олексій Толочко

Редакційна рада:

Юрій Волошин (Полтавський державний педагогічний університет)
Ярослав Грицак (Львівський національний університет)
о. Борис Ґудзяк (Український Католицький університет, Львів)
Леонід Зашкільняк (Львівський національний університет)
Оксана Карліна (Волинський національний університет)
Георгій Касьянов (Інститут історії України НАНУ)
Володимир Кравченко (Харківський національний університет)
Сергій Плохій (Harvard University, США)
Марина Ткачук (Університет «Києво-Могилянська академія»)

Від редакційної колегії:

Парадоксально, але – всупереч жебрацькому становищу науки взагалі й вчених зокрема – Україну без перебільшення заливає потік дослідницької продукції з проблем гуманістики. Те, що колись мало шанс побачити світ лише в спеціалізованих столичних журналах інститутів Академії наук чи в академічному видавництві «Наукова думка», нині друкується у десятках часописів та видавничих осередків по всій Україні. Тенденція до падіння монополії академічних інститутів з поступовим зміщенням наукового авторитету на користь незалежних дослідницьких асоціацій та університетських центрів має, зокрема, вже відчутну апробацію в утвердженні престижу позаакадемічних періодичних видань – таких, як «Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка», «Критика», «Дух і Літера», «Ї: Незалежний Культурологічний Часопис», «Сіверянський літопис», «Україна модерна», «Ґенеза», «Вісник Львівського університету: Серія історична», «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей» та низка інших. По обласних містах, часто на неякісному папері й мізерним накладом, друкуються численні розвідки місцевих учених. Десятки найменувань книжок та брошур пропонують видавництва традиційних інтелектуальних центрів – Києва, Львова, Харкова. Щонайменше вдвічі помножує цей потік ще й підказаний безгрошів’ям винахід доби – так звана «мала поліграфія», тобто малотиражні видання відомчих поліграфічних дільниць.

Проте кількість, на жаль, не дає автоматичної гарантії якості. Відтак, рвучка демонополізація дослідницької думки навіює як оптимістичні, так і песимістичні враження. З одного боку – не можна не радіти її багатоманіттю, з іншого – згадана продукція надто часто демонструє далекі від усталених наукових стандартів прикмети: фахову безпорадність, підміну дослідницького аналізу патріотичними гіперболами, методологічний архаїзм, незнання базової наукової літератури. Коли не сподіватися, що в світлому майбутньому нам допоможе deus ex machina, то в який спосіб цьому можна зарадити? Позицію офіційного наукового істеблішменту відображає нещодавня постанова Вищої Атестаційної Комісії – спрямована, по суті, на відновлення монополії на друковану дослідницьку продукцію, оскільки відтепер при захисті кандидатських та докторських до уваги братимуться лише ті друковані праці пошукувачів, що були апробовані вченими радами офіційних наукових інституцій, або опубліковані в часописах тих таки інституцій.

Не вдаючись у некорисні для згаданих інституцій порівняння з їх позадержавними опонентами, особливо – в ділянці періодики, підкреслимо, що, за нашим переконанням, жодний адміністративний захід тут не допоможе. Наш рецепт пропонує шукати засобів вдосконалення науки не в керівних вказівках «компетентних органів», а через неї саму, шляхом оперативного публічного реагування на все, що претендує на науковий дискурс, байдуже – добрий чи поганий. Адже власне завдяки згаданому зростанню кількості друкованих праць, урізноманітненню профілів наукової періодики, а особливо – дякуючи виходові гуманістики на периферію, за межі традиційних «наукових столиць» сьогодні в Україні – на нашу думку, вперше – створився достатній простір для інтелектуальної конфронтації, для дискусійного зіткнення думок, концепцій та дослідницьких технік.

Не будемо приховувати, що «Український Гуманітарний Огляд» переслідує амбітну мету – зробити нормою наукового життя фахове публічне обговорення праць з історії, філософії, літературознавства, мистецтвознавства та етнології, котрі виходять у світ в Україні та за її межами. Йдеться, отже, про реанімацію знищеного в радянські часи жанру рецензії – не тієї, що писалася як анотація, доповнена (для «критичного» колориту) згадкою про дрібні огріхи, а тієї, що являє собою реакцію на інтелектуальне подразнення, спричинене працею колеги. За такої умови стають майже неможливими панегіричні рецензії, оскільки сама природа гуманітарного пізнання спирається на співставлення суб’єктивних точок зору. Більш прикрою річчю є фахова не-апробація рецензованої праці. Однак не пройшовши через це чистилище і не піднявши – за спільною згодою – планку наукової продукції до певного стандарту, яким ніхто не може нехтувати безкарно, ми навряд чи дочекаємося змін на краще. Таким чином, УГО передбачає реалізувати окреслену вище мету головним чином у таких ракурсах: інтелектуальної рефлексії з приводу тієї чи тієї дослідницької продукції, дискусії довкола неї, а також – у певних випадках – сумнівів щодо її фахової спроможності. Саме так формуватимуться перші дві рубрики видання: Проблеми та Дискусії.

До пріоритетів УГО ми відносимо також намір створити на його сторінках поле рівноправного обміну думками як столичних, так і периферійних учених, і тим самим зробити бодай перший крок до подолання – в нашому баченні вкрай шкідливого – розподілу дослідницького співтовариства на «столичне» й «провінційне». Адже насправді, як відомо, наукова продукція розрізняється не за місцем проживання вченого, а за тим, добра вона чи погана. Сподіваємось також, що люб’язна згода колег-однодумців з Волинського, Дніпропетровського, Запорізького та Львівського університетів, з Львівської Богословської Академії та Національного університету «Києво-Могилянська академія» стати членами Редакційної Ради УГО сприятиме дебютам на сторінках УГО талановитої молоді – учнів і послідовників наших поважних Радників.

І останнє, але від того не менш важливе. Більшість з нас, членів пострадянського наукового співтовариства, призвичаєна працювати в режимі монологу. За яскраву ілюстрацію тут можуть послужити донині практиковані конференції, на яких вервечка доповідачів декламує текст за текстом, але обговорення їхніх доповідей навіть не передбачається. Тим часом наука за своєю суттю діалогічна, тож чим відкритішим для критики буде дослідник – тим більших успіхів він досягне у вдосконаленні своїх доказів. Цей – зрештою, тривіальний – постулат осягається так само тяжко, як тяжко звикає наша травмована тоталітаризмом свідомість до принципової нормальності плюралізму суджень.

УГО, задуманий як піврічник, не бере на себе бібліографічних завдань, тому наша третя рубрика – Огляди – носитиме суто вибірковий характер, вміщуючи короткі анотації переважно на видання інформаційного типу, на публікацію джерел, на переклади українською мовою так званих basic books тощо. Тут же ми плануємо подавати огляди змісту наукової періодики, передовсім тієї, що залишається мало відомою читачам за межами регіону, де виходить.

Остання рубрика – Інформація – має на меті повідомляти про такі новинки наукового життя, як виникнення нових проблемних напрямів, робота незалежних та університетських дослідницьких центрів, нові видавничі й дослідницькі ініціативи тощо.

Ми далекі від самовпевненості, що УГО враз вилікує хвороби пострадянської гуманістики загалом чи інтелектуальну затиснутість сьогоднішнього українського вченого зокрема. Проте коли бодай частина рецензованих у нашому виданні авторів сприйме дискусію проти себе не як персональний випад, а як ділову суперечку у фаховому колі, ми вважатимемо, що наша праця не пропала марно.

Scroll to top